Коваль С.В. - Чия мова вторинна і пародійна




ББК 84 (4Укр)
К 56


Коваль C.B.
К 56 Чия мова вторинна і пародійна. — Чернівці:
Зелена Буковина, 2006. - 32 с.
ISBN 966-8410-62-Х


Автор висловлює щиру подяку
депутату Чернівецької міської ради
Василеві Ткачу
за матеріальну підтримку видання.




Літературний редактор О.В.Лупул
















"І казали вони на мале - се велике,а справді велике намагалися зневажи-
­ти та упослідити..."
"Пізнайте правду, і правда визволить вас...".


Від частого повторення брехня не стає правдою, однак усе більше тих, хто не вміє чи не бажає ло­гмислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: "Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і, на­певно, вірять у його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...".
Щось подібне сталося з не одне десятиліття про­пагованими московською імперією міфами про "вєлічіє і могущєство руского язика" ("ВМРЯ"), про "вєлікого Леніна", котрий "на ньом газгава-гівал". Ну і нехай собі тішаться московити тією "ве­личчю", як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того?
У тім то й річ, що вигаданий колись для ідеоло­гічного виправдання уярмлення та тотальної ру­сифікації пригарбаних Москвою народів міф про­довжує руйнувати свідомість пересічного україн­ця й сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних і провокативних форм пропаганди.





І сьогодні не лише десь там, у Москві, Твері, в наших-таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях мож­на надибати твердження на кшталт: "Ніякої украї­нської мови немає...", "Українська мова - то зіпсо­ваний полонізмами "русскій язик..." і т.ін.
Належної відсічі такі інсинуації сучасних валує-вих ані від офіційних структур, ані від патріотич­но орієнтованих засобів масової інформації не от­римують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви вип-равдального штабу: "українська й російська мови сестри"...
Однак уважний неупереджений аналіз мов-сус-ідок підштовхує до іншого висновку. Мова спад­коємців племені кривичів, що стало основною сло­в'янською складовою в тюрко-фіно-угорському конгломераті, нині іменованому "русскім наро­дом" - не "сестра", а "дочка" русинської - украї­нської мови. Дочка кривобока і кривоуста, котра, примхою долі доскочивши короткочасного, за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.
Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бриз­кати слиною заперечень, повторюємо: саме так, ро­сійська мова у слов'янській своїй частині - вторин­на, дочірня, - замало того - пародійна стосовно







нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменує­мо її українською, мови.
Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч.
Біля вашого будинку зупинився автомобіль тех­нічних служб "Міськгазу" з написом "Аварійна га­зова служба". За совєтських часів напис звучав "Аварійна-я газова-я служба".В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси "Молочна", "Докторсь­ка". Вражена комплексом "ВМРЯ" продавщиця на цінниках написала "молочна-я", " докторска-я"... "Вам годиться ця синя торбинка?" - питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б "синя-я".
Стривайте, та ж більшість прикметників жіно­чого роду в російській мові створені із самодос­татніх українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", "мала", "пе­чальна", "весела", "мудра", "дурна", "молода", "стара", "давня", "крайня", "зимня" і т.ін.). До-туліть до наведеної низки слів по літері "я" і отри­маєте "руські-є" слова.
Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють "яя" в словах, де "я" вже присутнє в слові українському: "давня-я", "крайня-я", "синя-я", " зимня-я".
Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість "я" доточувалося українське слово "є". "Давні-є",








"крайні-є", "сині-є", "тонкі-є", "давнє-є", "крайнє-є", "синє-є". І знову ці пародійні подвоєння "єє".
Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх пер-шослів шляхом доточення до них наших-таки слів "я", "є", "ні", "лє" (є, так), "ще", "що", "це", "де", "бо", "то".
Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів ("є", "ні", "лє", "ні"), вочевидь, аби підсилити пародійність звучан­ня та полегшити розуміння вторинності "новомо-ви" для задурених краян, для дослідників майбут­нього.
Коли, хто і навіщо "бавився" у такі мовотворчі "ігри" - нині можемо тільки здогадуватись. Свою версію бачення давніх подій запропонуємо у зак­лючній частині публікації, а наразі перейдемо до ілюстративної частини сформульованих вище по­стулатів.
"Буду-ще-є", "на-сто-я-ще-є", "наступ-лє-ні-є", "напад-є-ні-є", "по-ра-жє-ні-є", "пора-бо-ще-ні-є", "по-бо-є-ще", "по-ні-маєш", "оглав-лє-ні-є", "заблужд-є-ні-є", "дє-лє-ні-є", "удар-є-ні-є", "росте-ні-є","лє-то", "є-с-ть", "є-що","є-то", "є-ті", "розум-є-ні-є", "глум-лє-ні-є" "і так далі-є"... Як бачимо, "ісконно русскіє слова" розкладаються на питомі українські складові.









Значний блок українських слів, створених з ви­користанням і нині активно діючих у нашій мові займенників "це", "ця", "ці", позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на "о", "а", "ьі" та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимо­ву приголосних "л", "д" тощо. "Сон-це" - "со-Л-н-це", "сер-це" - "сер-Д-це" (більшість сусідів при вимові ті "л", "д" опускають). "Я-й-Це" - "я-й-Цо", "кіль-Це" - "коль-Цо" (від слова "коло"), "молод-ці" - "молод-Цьі", "молоди-Ці" - "молоди-Цьі", "сестри-Ці" - "сестри-Цьі", "от-Ці" - "от-Цьі", "стани-Ця" - "стани-Ца", "околи-Ця" - "околи-Ца", "столи-Ця" - "столи-Ца", "стори-Ця" - "сто-ри-Ца" і т.ін. ... "Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца..."
"Цо", "цьі", "ца" - немає в тамтешній мові та­ких займенників.
Якщо згаданого корпусу запозичень та зумис-них недоречностей комусь видається замало, то на­ведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів "вєлікого і могучєго", що могли виникнути за умо­ви його формування на невласній фонетичній ос­нові.
Сім днів ("тиждень" по-нашому) у сусідській мові іменується "нє-дєля". Недоречна калька з нашої ло­гічної "неділі" ("не діло" - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову "нє-дєля" - чи не забагато? Коли ж у вас "дєля", сусіди?








їхні квасні "патріоти" намагаються етимологію "нєдєлі" виводити від "нєдєлімая". Не менша не­доречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на го­дини, години на хвилини і "так далі-є".
Бездумно запозичена з нашої мови і назва пло­дових кущів - "черная, красная, бєлая смородіна". Насправді смородиною від нашого слова "сморід" (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (рос­ли в дикому стані "по річці") смороду не мають.
Та що там "смородина"? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ "русски-є березки" носять запозичене, знову-таки у нас, наймення. Наші "бе-різки" ("бе"-руть із них "різки" для підмітання та "роздачі хльости" не­слухам) на захутірмихайлівських теренах оберну­лися на "бе-рёзки". Але "рёзок" у російській мові немає, є "розги", себто по-їхньому білокорі кра­суні мали б називатися "бе-розги"..! Що ж до до­точеного епітета "русскі-є", то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвезь­кими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку.
Деякі, здавалося б на перший погляд, зовсім да­лекі від нашої мови, "російські" терміни при вдум­ливому аналізі виявляють своє не надто прихова­не українське (русинське) коріння.








"Сірники" (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять "самостійну" назву "спички" (замість скалки взятої "з пічки", не "с-печки"!)
"Це-глина" там "к-ир-пич" (к теплу, "ір-ію "піч", знову таки не "к-ир-печ"!). "3-десь" (був "десь" далеко та змістився сюди, за тубільною ло­гікою слово мало би формулюватись як "с-где-то").
Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття "час" вони зробили одиницею виміру: "один час", "два часа" і так далі - є... Для найменування приладу з виміру часу "годинника" пристосували множину нашого слова "часи". Для означення 1/60 години — нашої "хвилини" (що наче морська хвиля накочується на берег вічності) вживається "минута" (похідне слово від нашого "минати", їхньою мовою "про­ходить"!). Тож при використанні власного арсе­налу термінотворіння оголошення захутірмихай­лівських телеорадіостанцій, для прикладу, "мас-ковско-є" время 14 часов 25 минут" повинно зву­чати "масковско-є" время 14 временей 25 прохо­док"...
Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної ро­сійської мови, позиченому нею із мов угро-фінських і татаро-монгольських народів: "арба",








"арбуз", "дєньгі", "таможня", "ямщік", і несть їм числа...
Детальнішу й повнішу інформацію про татаро-угро-фінські складові сусідської мови читач може отримати, простудіювавши фундаментальну пра­цю "Мага Віра" Лева Силенка. А ми повернемо­ся до заявленої теми.
До речі, за Київської держави, до приходу та-таро-монголів митні заклади під Москвою імену­валися "Митищі" (великі митниці). Святослав Во-йовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (не "Башню"), а на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архан­гельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинсь­кими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Се­реда, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка "я").
Варто тут нагадати і про загальновідомий факт заснування теперішньої сусідської столиці Великим київським князем Юрієм Довгоруким. "Долго-рукім" - поправлять знавці, й зайвий раз проде­монструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь "довгі руки": не проти








був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така "професійна хвороба" у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іме­нується "російською", "довгі руки" звучать "длінниє". І князь по-їхньому мав би називатись "Дліннорукім" (поняття "долго" ж у них вживаєть­ся для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало пер-шоім'я майбутньої "білокам'яної", від нашого-таки слова "моква" - мокровище, болотовиння) найме­нували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в слові "Довго­рукий" "в" на "л" русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна "операція" у назві заполярного в Баренцовому морі витяг­нутого майже по меридіану довгого острова "Долгій".
Це інформація до суперечок на тему "Яка мова в Київській імперії була панівною?" Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термі­нологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкоре­них нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відо­мий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.









Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось(!) — (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незай-шле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, зву­чить наймення Турово-Пінщини, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами "Загороддя". (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсь-ко-Київської). Порівняймо із "Заліссям" (за ліса­ми стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суз-дальських земель у літописній Київській державі.
Доводити українське коріння заснованих наши­ми володарами на наших землях міст сьогочасно­го так званого Закерзоння: Перемишля, Яросла­ва, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Ла-борця особливої потреби немає.
Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце: (Коші це) — осідок Коша, Січі.
Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).






Інша річ — такі міста, як Дебрецин (Угорщи­на), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин і Галич (на Дунаї), а озе­ро іменувалося просто Болото.
Читачу трішки знайомому із вітчизняною істо­рією, зокрема з діяльністю князів бродників-бир-ладників, зрозуміло існування в Румунії неподалік Галича-Дунайського плата Бирлад, річки та міста з такою ж назвою.
Збереглися вітчизняні топоніми, гідроніми, ви­дається, і в таких далеких від наших теренів краї­нах, як Німеччина (земля Померанія, де помирали колись наші предки?), Франції (ріка Марна, себто некорисна, пуста?), Сербії (край Косово, косаць-кий, козацький), Греції (острів Кос - те ж саме, що й Косово), Середній Азії (затока Кара-Бога-з-Гол, кара Бога з вершини, півострів Кос-Арал).
Щонайменше сім сусідських столиць наймено­вані були з використанням русинського лінгвоар-сеналу. Москва (Моква, твань, багниста місцевість, це вже потім дячки "с" втулили), Мінськ (від слова "міняти"), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не "вольно" польською, не "свободный" російською), Кишинів (від слова "кишеня"), Брат-іслава (брaти славу, брати́ слави), Букурешт (Буку








решт(а) — там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів. Та й Будапешт (колись два міста: давніше Буда та молодше Пешт) наших ви­токів не дуже приховав. "Буда, будівля, будувати­ся" і сьогодні активно працюють у наші мові. Та то тема для окремої бесіди.
Повернемося до основної розмови і ще раз на­голосимо: сучасна так звана російська мова - це пародійне середньовічне "есперанто", штучно створене на базі русинської (української) мови і по­сутньо "статарщене" після того, як Московсько-Суздальські землі потрапили в залежність від Орди.
- Але ж на цьому "есперанто" створено визна­ну світом велику літературу, - скажете.
Атож. Створено і визнано. Якби творіння однієї людини, поляка Земенгофа, вдалося прищепити сьогодні якомусь племені, то до кінця третього ти­сячоліття цілком вірогідна з'ява вагомої літерату­ри на "есперанто". А гіпотетичні творці кривиць-кої відрубної мови київські відуни, брагмани, во­лохи були, вочевидь, не безталанніші від автора есперанто.
Що ж до "ахів" та "охів" стосовно творів, писа­них "російською мовою", то варто зазначити таке: ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних










студій з україно-російського порівняльного мо­вознавства, так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: са­мозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених із сусідського пле­ча вдягачках.
У першому виданні ми залишили поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідсь­кої мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує "масло слівоч-но- є", для салатів вживає "масло растітєльно- є", для змащення використовує "масло машінно-є". В нашій мові для кожного виду "масел" є своя назва: "масло", "олія", "мастило"...
Проте найбільше недолугість "язика" впадає в очі, шемкотить у вуха при порівнянні пестливих суфіксів, наших різноманітних і милозвучних з їхніми одноманітними та шиплячими:



Мам-уся
Тат-усь мам-
пап- } аша

Дорог-енька
Дорог-енький
Дорог-еньке }
дорог-уша









Солов-ейко
Голів-онька
Дівчин-онька
Молод-ичка
Трав-ичка
Хат-инка
Колом-ийка
Душ-енька
Стар-енька
Баб-уся
Дід-усь
Жаб-ка солов-
голов-
дев-
молод-
трав-
изб-
част-
д-
стар-
баб-
дед-
ляг-
}




ушка



Незалежно від роду, породи, живе, неживе — усе поспіль "аша", "уша", "ушка".
І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності "ушечка", "юшечка" ("дорог-уша", "дорог-ушеч-ка", "ляг-ушечка", хр-юшечка"). Особливо зну­щально звучить "дев-чушечка" (яку тварину мос-ковин, татарин називають "чушкою", сподіваємо­ся, читачу відомо).
Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусі­дських мовах.











Петр-ик
Павл-ик
Серг-ійко
Ів-анко
Окс-анка
Катер-инка
Над-ійка
Мик-олка
С-ашко Петр-
Павл-
Серг-
Ван-
Кс-
Кат-
Над-
Никол-
С- }
}
}
уша


юша

аша

Трохи більше розмаїття, однак усе-те ж шипін­ня: "аша", "уша", "юша", "ш-ш-ш-ша"...
Про "ніжність" сусідських ліричних пісень мож­на роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко "тьохкає", "щебече" ("сміються, плачуть солов'ї, і б'ють піснями в груди"), у них "щелкает" ("соло­вей запел, защелкал"). Ну ніяк не можу уявити собі "щелкающего" соловейка, хіба що папугу, рахів­ницю в руках колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити "поднимающего трезвон" жайво­ра, скорше будильник чи звукову сигналізацію в сільській крамниці.
Авжеж, пісня не може бути набагато ліпшою від мови, якою вона створена.
Та перейдемо до обіцяної версії: "коли, хто й навіщо...". Побіжно вже висловлювався здогад, що творцями "русского язика" були носії мови ру­синської (української) - київські відуни (волхви). Відбувалося те дійство орієнтовно десь у другій





половині першого тисячоліття нової ери під час переселення Великим київським князем племені кривичів із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів і родимичів, зазначимо принагідно.
І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кри­вичів не все було так однозначно. Себто і завдан­ня колонізації не виключалось, однак превалюва­ло в причинах перенаселення не воно. Підказка таїть­ся в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве "кривим"?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичая­ми наших предків. "Срамословіє у них перед невістка­ми і доньками своїми" - гласить літопис. - "Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах". Вер­таючись у сьогодення, бачимо, що тисячоліття істот­но не поміняло сусідської вдачі. І сьогодні згадані риси в російському менталітеті домінуючі.
Тому, аби відгородити племена дреговичів, по­лочан, сіверян від згубного впливу кривичів, ос­таннє переселяється у Залісся. Тоді ж йому ство­рюється відрубна мова, що мала слугувати засо­бом відчуження від решти русинських племен, про­те бути доста зрозумілою для засвоєння.
Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали вони, що тодішні





підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими володарями, будуть на­магатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть величну істо­рію свого народу, погодяться з її кривицькими пе­ребріхуваннями, засвоять пародійну мову своїх колишніх данників. Саме тому для полегшення за­програмованого прозріння засліплених нащадків у новостворену мову брагманами було внесено од­разу стільки легкопізнаваних пародійних елементів.
Постає запитання: якщо відуни справді зна­ли майбутнє, знали про біди, що їх мали принести нащадки кривичів нащадкам рідного народу, то чому вони разом з володарями київськими не вжи­ли більш радикальних заходів? Чому не обрали варіанта знищення потенційних гнобителів свого етносу, як те зробили кривичі (московити) згодом стосовно північної гілки русинів (новогородців і псковичів)?
Важко сьогодні відповісти однозначно. Певно, найперше, відіграв свою роль гуманізм, добро­сердність нашого народу, наших володарів. Істо­рики стверджують, що до прийняття християнства на Русі (Україні) смертна кара не практикувалася навіть до окремих злочинців, а тут ішлося про ціле плем'я. Цар Гатило свого часу пожалів Рим, Олег - Константинополь, Сагайдачний - Москву.







Та ще, мабуть, знали волхви, що майбутнім трис-толітнім підданством мусимо спокутувати гріх відступництва від рідної віри.
Але час спокути скінчився. Ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії. Та ба­гато з нас залишилося в рабстві духовному: в мос­ковській церкві, в московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися.
Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. "Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду", - речуть біблейські віров-чителі. "Пустопорожнім мозок мій стає, - додамо від себе, - коли я й мислю (чи мислю?) чужинсь­кою мовою".
Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорно­земах. Проте так більше бути не повинно і не буде.
Писана ця розвідка особою, котра особливим пієтетом до сусідньої мови не відзначається, — за­уважите і будете праві.
Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавле-ної московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком -то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользо-вать нєвозможно, потому что в ньом много зла...»
«Аргумєнти і факти», №11, 1999.
Так тож "язик" сучасний, колись він красивим, милозвучним був! "Я помню чудное мгновенье", -пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої






"миті" - "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні", "є" - немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладеш­ся, а яке "солодкоголосе, високопоетичне, легко-вимовне" словосполучення з 3-х приголосних "мгн"... У нас ще "миг" є! - хтось відтіля виско­чить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів.
Власне, дивуватися недолугості сусідського "язика" особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаман­ного лише людині засобу спілкування "мови", на­звавши натомість той засіб "язиком" (а язики ма­ють і представники тваринного світу: ссавці, пта­хи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи не­свідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо', й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про "ве-лич-і-є та могуще-с-т-во"...
Хоча навіть посередніх здібностей автори там­тешніх бандитських телесеріалів починають розу­міти реальний стан свого "язика" і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні ук­раїнські терміни. "А она "заяву" ("заяв-лє-ні-є", сиріч) написала"? - питає один міліціонер у іншого.
А велика література, створена сусідською мо­вою (про що ми вже згадували тут), хіба не "до-






каз" (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) "величі та могуті"? Перепрошую, "доказ-а-тє-ль-с--т-во" (14-літерне неоковирне одоробало, злампі-чене механічним дотуленням до нашого "доказу" абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка — 9-літерного "атєльства").
Ні, вельмишановні! То лише потверджа та­лантів, величі, а то й геніальності творців тієї літе­ратури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що "прімкнулі" до "язика масковскава" під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стриж­ня, заради "лакомства неситого"... Микола Го­голь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Во­лодимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Бо­рис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджа-ва, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є...
Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов де­монстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Са-венка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська "розкрут-ка" "язика", паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів "возз'єднаних", підбитих, загарбаних...






Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на бага­то томів і не для одного автора тема.
Карб (жартівливий)
Чому ти вважаєш, що досконалість мови корот­кістю термінів можна обчисляти? Чому наш "до­каз" досконаліший від москвинського "доказ- (а-тє--льства)"? - начебто щиро допитувалася начеб­то недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою.
Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стислі­ше, вужче - краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше...
За матеріалами брошури мав я доповідь на на­уково-практичній конференції "Буття українців" 21.05.05 (Київ, Український дім). Доповідь, окрім матеріалів конференції, увійшла до другого допов­неного видання "Синів РА з берегів ДніпРА" (Львів: Панорама) та була передрукована кілько­ма столичними, обласними часописами. Публіка­ція в "Літературній Україні" викликала "нє-годо-вані-є" деяких удаваних москвинів, українців. Ук-раїногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам.






На сьогодні назріла потреба у перевиданні "Чиєї мови...". Що автор і робить, долучивши до вже відомого читачеві тексту короткий порівняль­но-етимологічний україно-москвинський словни­чок деяких засадничих слів і термінів. Звісно, не обійдеться без побіжних коментарів, іноді навіть розлогих і, безумовно, чогось на кшталт вступної частини (посеред книги?), з котрої і зачнемо.
За час, поки розійшлося третє видання "мови", накопичилося чимало свіжої інформації, роздумів. Я навіть назву розвідки трохи поміняв, завершу-вальний епітет "зіпсована" на "пародійна". Гадаю, він більше підходить для словоконструкцій-одоро-бал ("доказ-атєльство", "надув-ательство", "розбір-атєльство", "вимога-атєльство", "наступ-лє-ні-є", "удар-є-ні-є", "напад-є-ні-є", "назва-ні-є", "зна-ні-є")...
Щодо свіжої інформації, то, зокрема, моск-винський письменник (юдейських коренів, до речі, як і більшість тамтешніх/тутешніх "москофілів") Василь Аксьонов волає про примітивізацію, дег­радацію, змертвіння заліщуцької мови, суголосно з рідіґерівськими попами, про що тут уже згадува­лося (див. стр 20). Побіжно зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не вистачає мужности? мудрости? публічно визнати, що від часів з'яви своєї "язик" був спримітивізованою калькою. Хоча, схоже, що автор популярних колись в Есересерії "Колег", "Апельсинів із Мароко" має розуміння витоків "язика", і тому налаштований радикально. Вважає






умовою збереження Московії від розповзання, роз­паду - поглинання її Україною, в мовному плані насамперед.
Операція не потребуватиме якихось надзусиль, хіба що психологічних. Затруєним брехнями про своє "первородство" заліщукам буде попервах гіркувато. А так відкидай лише доліпки/доклейки - отримуй першоджерельну українську. І "Війна та мир", "Цусіма", "Мої університети" стануть на чверть чи й на третину коротшими, а відтак чита-бельнішими у сьогоднішній круговерті.
Одноплемінники Аксьонова, політики штибу Жиріновського, Лужкова... мають протилежну думку, умову виживання Ерефії вбачають у погли­нанні нею нашої держави. Два "наші" попередні президенти для реалізації задумів Жириновських/ Лужкових доклали чимало зусиль.
Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не "нацменшинський" Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїназа-ція українців ув Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають.
Відбуваються і зворотні, очищувальні процеси, але надто вже повільно, ненаступально.
Вироджуючись, мертвіючи само, потугами своїх бездумних (чи, може, й навіть дуже думних) апо­логетів, москвинське "язичіє" поширює свої ганг­ренозні метастази у мови сусідські. Прислухайтесь тільки, як розмовляють пересічні молодики: через слово "мать-пєрємать, б...".





Принагідно зазначимо, що більшості зі згада­них і не згаданих тут апологетів доля тамтешньо­го, нашого народу, їхньої, нашої мови, вибачайте на слові, до одного місця. Не всі здатні чи хочуть мислити по-аксьоновськи. Викачати з територій якомога більше ресурсів (із Московії - природних, з України - найперше людських) у якомога стисліші терміни - їхнє завдання.
Абись режисери дійства електорату-охлосу не дуже у вічі кидалися, незлецько москвинів, ук­раїнців частіше лобами зістукувати, щоби гризли­ся, гарикалися межи собою. На нещодавньому по­тайному збіговиську у Штатах один вихідець з України заявив: "Нам нужно всємегно под-дєгжівать гускіх на Укгаінє, ібо ані - дубінка в нашіх гуках пготів укгаінцев"... Антиукраїнські нацменшинські партії, партійки - "гонів", "налів", "ністів", "лістів" (прогресивних, регре­сивних, агресивних) -слухняні виконавці згада­них вказівок.
Тому, окрім мовної конфронтації, розпалюєть­ся й боротьба з народними звичаями, піснями, гу­мором, прадідівськими строями. І то не лише у нас, у Московії - також. Чого вартий накинутий вер-тухаями з "українських" телебачення, друкованих ЗМІ похід проти "шароварщини". Вже й у журналі, редагованому сином правдешнього Героя Украї­ни, "шароварами, хрущами над вишнями" цюпає нам у вічі колишній дисидент із Франції. Нехай ліпше колорадські жуки гудуть над нашими виш-





нями? Так вони ж безгучно літають, пане Плюще (той, котрий Леонід).
Уявляєте в Японії інтелігентський похід проти "кімоновщини"? Не заважають японцям кімоно, традиційна народна культура бути однією з най-модерніших націй.
Та візьмемося нарешті до заявлених мовних вправ.
Розглянуті на попередніх сторінках дослідження пари: "тиждень" - "нєдєля", "сірники" - "спічкі", "порічки" - "красная смородіна", "тут" - "здесь", "мова" - "язик", тим більше словоконструкції, не­приховано отримані з наших слів дотуленням "-атєльство", "-лє-ні-є", "-є-ні-є", "-ні-є", "-є", "-я" і "так далі-є", ще раз наводити, міркую, не варто.
Обмежимося дещицею знакових, на гадку авто­ра, слів, термінів материнської та похідної від неї мов.
З процесів творення сім'ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися узялася, з чоловічого стану має з'я­витися у нас - "за-лиця-льник", в Московії - "уха-жор". Що би там не казали про ґаздинські риси (мудрість, роботящість, навіть багатство) потенц­ійної дружини, а парубок найперше на красиве личко звертає увагу, "за лиця" до неї вчащає. Ана­лог сусідський дуже вже далеко відбіг від "ходи­ти". Мо', "ухі-жор", ходить, щоби "ухі нажрать-ся" на дармівщину? Та як би там не було, а той, що шукає собі пару під бік ("парубок" - у нас), "паре­нь" (пари не має - у сусідів) знайшли собі дівчат.
Засилаються "свати", особи, уповноважені "зва­ти" дівчину до парубкового дому.




За сприятливого сватання отримують у нас дівчина та хлопець статус "наречених" (оголоше­них родові, громаді). У сусідів відповідно - "жє-ні-х", "нє-ве-с-та". Не знають він - ні куди та як, вона - з та ще не мала діла.
Згодом відбувається "весілля" (веселощі для молодих, роду, громади), а потім "шлюб" (злюб) -у нас, у сусідів - "свадьба" (гуляння для сватів), а затим "брак". Ось тобі маєш, тільки побралися - і вже браковані? Чого бракує - харчів? Схоже на те. "Же-брак" (у нас) - бракує сердезі харчів, одягу, даху над головою. "Ні-щі-й" (у них) - навіть "щі" не їв, бідака.
Від пари під боком молодиця стає "вагітна" (набу­ває ваги в тілі та громаді). У сусідів така жінка "бере-менна" (бере мене). Авжеж, для того й одружувалися.
Згодом відбувається "народ-же-ння" (поповнен­ня народу) "немовляти" (не мовить ще), тільки зіп'явшись на ноги, трохи навчившись розмовля­ти, вже "малюк". В москвинок - "рожден-і-є". "Малютка", "ма-лиш" (має лиш потреби). Наше "лиш" - ще незіпсоване, первозданне.
Новому членові сім'ї найперше потрібне "году­вання" (від "годити"), на берегах Мокви - "корм-лє-ні-є" (традиційно спародійований "лє-ні-є-"м наш термін, тільки у нас він вживається стосовно братів менших). Проте, як не крути, а дитя (дорос­лих теж) треба "годувати", "корміть". "Не годо­вані є" вони капризні. Себто, обурюються сусіди, коли їх не годують.






І "виховання" (на українських родючих землях дитину треба було пильнувати, "ховати", аби якийсь зайда не вкрав), на сусідських болотах перетворилося у проблему харчування - "пітанія" (вос-пітанія), котре розкладається на первинні (пи­тання є). Хоч і побутує там поговірка "Даст Бог день, даст Бог піщу", однак питання "пітані-я" за­лишається завжди актуальним.
Тож розглянемо ще кілька дотичних термінів, хоча б назв ранкового та вечірнього прийняття страв. Наші відповідники "сні-данок" (сну дання, данець), "вечеря" (від "вечора") - вельми прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні вранці їсти на "завтра"? З "уж-іном" - взагалі тупик, начебто, безпросвітний. Але докопатися до істини не так уже й складно. Термі­ни, гадаю, виникли в середовищі племені кривичів, на базі чийого спародійованого діалекту і форму­вався при переселенні майбутній "язик". Кривицькі чоловіки-мисливці, вечеряти приходили в селища, споживали їжу "у жін" (у жінок, себто). Вдосвіта господині випроваджували їх на промисел, давши із собою заготовлений вчора "на завтра" сніданок. Відсіля й "завтрак" - вчорашні харчі на сьо­годнішній ранок.
"Не все ж навколо харчів, їжі крутиться. Ма­ють і самостійні терміни. Ваша "лікарня" там "больніца", "лікар" - "врач", - хтось за "язик" за­ступиться. Справді, "боль-ні-ця", де кажуть "болю







ні" "лікарі", а не "врачі" - ті котрі "врут". Брех­нею болю не "вилікуєш".
Ет, розписався... Для висвітлення заявленої теми багаторічна праця, вважай, цілого інституту зна­добиться. Тож закруглятися буду потроху.
Зупинюся ще на кількох позиціях. Зокрема, на схильності москвинів до гіперболізації у бік величі ("вєлічі-я"), аж до святості, розбивання лобів чи, навпаки, приниження, десакралізації позичених термінів, понять.
Найбільше вони полюбляють наш епітет "вєліка-я". І самозвана "Русь" їхня "вєліка-я", і війна, і революція (переворот більшовицький). Про вождів, государів (від слова нашого "господар") годі й говорити - мало не всі - "вєлікі-є". Навіть безпорадного, нікчемного самодержця Миколу II, котрого із сім'єю разом брутально знищили, деся­тиліттями ганьбили, опльовували, ниньки святим проголосили. Що не заважає у центрі столиці своєї тримати в шані та догляді мумію його вбивці.
Наші "кущі" стали "кустамі", але залишилися "кущамі" в раю, лише наголос на "у" перескочив.
Згадана вже "вечеря" в "ужін" перетворилася, однак у апостолів зі Спасителем наймення зберегла.
Знову-таки згадувані "жебраки"-"старці" стали у тамтешніх літераторів поважними чоловіками похилого віку "стірцамі".
Наш "лихий" (злий, напасний індивід) перетворив­ся у такого собі зуха, шибайголову. "Казак ліхой"... І "лихо" наше теж поміняло полюс на протилежний.




Щодо прикладів зниження вартості термінів, то наведу їх лише два.
"ОРА-ти" (дбаєш оРА ти) - священне дійство для основоположника рільництва на планеті РА-сина-укРАЇнця. "Радісно плуг землю оре!" - роз­шифрував московський україно-грецьких коренів шумеролог Анатолій Кифішин багатотисячоліт-ньої давності напис у святилищі "Кам'яна Моги­ла" під Мелітополем.
Москвинські дячки доклалися до десакралізації терміна. Тепер там "орать" - кричати, репетува­ти. Відповідник нашому "орати" - "па-хать", звич­но витягнене з нашої мови поняття ("па" - діста­вати для "хать", хати).
І ще одне слово-помста своїм колишнім пове­лителям. Найперше Золотій Орді, за чийого спри­яння оружного та фінансового (століттями розк-раданої, призначеної для татар данини) загумін-кове Московське князівство в палки вбилося, сусідські князівства підім'яло. Столицю свою на Волозі, що колись РА на честь Бога сонця імену­валася, золотоординці назвали Са-РАй (запозичен­ням із нашої прамови). Кожен народ хоче бачити столицю свою раєм. У подяку благодійникам дов­голітнім москвини на "хлів" стали казати "сарай".
Хтось закине: ти теж ідеш на повідку, допома­гаєш своїми студіями сусідів лобами зіштовхува­ти. Та ні, вельмишановні. Допомагаю народу своє­му давати "від-Січ", "од-Коша" знахабнілим ідео­логам, чий "хитрий писок" уже й не з-за спини (зга-





даймо знамениту Франкову формулу), а часто-гу­сто на передньому плані вмощується. До слова, обидва прадавні знакові козацькі терміни наші (відганяти ворога від Січі, Коша) сусідською пе­рекладаються тривіально "от-пор" (оружно відга­няти напасників чи відбріхуватись, "отпіраться"). Бо не мали ніколи ні Січі, ні Коша своїх. Власне якби мені запропонували одним-двома словами ок­реслити історію нашого народу, я зупинився б на щойно наведених "від-Січ", "од-Коша", так пла­ную назвати наступне видання спарених брошур.
Приховуванням правди, ретушуванням її на­півправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відно­шеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як... Хто кому май­бутню столицю заснував... Хто кого читати, раху­вати навчив... Хто кого у верхів'я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому - під Полтавою, Крутами...
Ну і, звісно, хто кому свою мову, спародіювавши, позичив. Авжеж. "Пізнаймо правду і правда визво­лить нас!" - повторимо вступну цитацію розвідки.













"Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови".
(Григорій Квітка-Основ 'яненко, Лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841)
"Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов'янських, не виключаючи т. зв. старослов'янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських".
(Михайло Красуцький, польський та російський лінгвіст; "Древність української мови", Одеса, 1880)


Создан 06 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником