ДО УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКОГО ДІАЛОГУ




Йоханан Петровський-Штерн

ДО УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКОГО ДІАЛОГУ:
РОМАН РАХМАННИЙ1

У середині 1940-х, років за п’ятнадцять до того, як новозаснована «Сучасність» (тоді ще мюнхенська) розпочала друкувати матеріали з українсько-єврейських взаємин, та майже за сорок років до того, як ініціативна група колишніх радянських в’язнів сумління в Iзраїлі започаткувала журнал «Діялоги» (1983—1987), на шпальтах емігрантсько-української преси з’явилася блискуча стаття, побудована на тоді ще ніким не поміченій паралелі між долею євреїв у Палестині (Iзраїлю ще не було проголошено) та українців в Україні. Їх автором був Роман Рахманний (Олійник, 1918—2002), якого Юрій Щербак назвав людиною, що відмовилася від долі «жертви комуністичного режиму» і приєдналася до боротьби проти «червоних “вершників Апокаліпсиса”»2.
Біографічні дані скупі, але їх вистачить, щоб зрозуміти, як формувався Рахманний — енергійний полеміст і тонкий моралізатор. Він народився в селі Піддністряни на Львівщині. До 1937 року навчався в рогатинському, потім — у львівському лиіцеї. Потрапив під вплив Дмитра Донцова (1883—1973), ідеолога українського «інтегрального націоналізму». Але політичною діяльністю не захоплювався, мріяв стати священиком. Вирішив, що найкращий путь — до Львівської греко-католицької теологічної Академії. З приходом фашистів пішов у підпілля. Воював проти німців на боці ОУН. Розшукувався гестапо. Неймовірними зусиллями уникнув арешту, повернувся до навчання і у 1944 р. закінчив теологічну Академію. З наближенням радянських військ переїхав до Німеччини, де друкував статті і дослідження про український визвольний рух. 1949 року переїхав до Канади. Наприкінці 1940-х започаткував і редагував українські газети — «Час», «Українська трибуна», «Гомін України». Захистив докторську в Монреальському університеті за темою «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні, 1919—1939»3. Потім — друкувався в українській пресі, керував українською секцією на канадському міжнародному радіо CBC, писав солідні дослідження з української культури, вважався за щонайбільш впливового журналіста української діаспори...
1994 року «віртуальне» повернення Рахманного в Україну було відзначено Шевченківською премією. Але повернення було сумнівним: новітні конформісти, поверхові неофіти української національної ідеї, зробили Рахманного своєрідним популяризатором Донцова (яким він ніколи не був, незважаючи на те, що ніколи не відмовлявся від високої оцінки донцовської діяльності на користь української незалежності). Те, що Рахманний послідовно розробляв ідею поліетнічної України, що походить із теорій В’ячеслава Липинського (1882-1931), залишилося за лаштунками сучасних досліджень4. Прикро, що до ювілейної збірки, присвяченої діяльності Рахманного, увійшла стаття Віталія Карпенка, сповнена характерної для цього журналіста відчайдушної ксенофобії та примітивного антисемітизму — навряд чи сам Рахманний благословив би її на публікацію5. Неймовірно, як швидко забулося, що в творчості Рахманного тема толерантності до меншин, насамперед — єврейська тема, посідала неабияк важливе місце.
Протягом півсторіччя своєї публіцистичної діяльності Рахманний доводив, що з геополітичного та націєтворчого погляду українсько-єврейські стосунки мають стати невичерпним джерелом подальших розвідок у царині українського державотворення. Він першим звернув увагу на виникнення нових українсько-єврейських відносин серед українських дисидентів і привітав своєрідну канонізацію цих відносин, що відбулася в правозахисному русі 1960-х — 1970-х рр.6 Він одним із перших почав розробляти «паралельну історіографію», порівнюючи єврейський партизанський рух у Палестині, насамперед — бегінський Їргун, що боровся проти англійців та арабів, з ОУН, що під час Другої світової війни намагалася протистояти більшовикам і фашистам7. Немовби уявляючи, яким має бути український аналог «алеї праведників» (музей Яд Вашем), Рахманний доводив, що в найстрашнішу для України годину — під час Голодомору, коли «на всіх язиках все мовчало», в першу чергу єврей, Осип Мандельштам, нагодувавши українську селянську родину, не злякався написати про «тіні страшні України, Кубані»8. Отже, продовжуючи метафору, за Рахманним, саме єврея — дарма що хрещеного, — треба вшанувати першим деревцем на тій уявній алеї українських «праведників світу».
Рахманний не обмежувався історико-культурним коментарем до українсько-єврейських відносин: він доводив, що українсько-єврейські паралелі можна й треба практично втілювати. У своєму класичному памфлеті «На Вавилонських ріках України», що його було написано 1986 року на замовлення часопису «Америка», Рахманний наголосив, що відновлення власної держави та мови потребує від українців головного: переосмислити самих себе як модерну політичну націю — так само, як це зробили євреї наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя9. Цікаво, що не тільки нація — але й протистояння національним забобонам об’єднує, за Рахманним, українців та євреїв. Так, вісімнадцять громадян Ізраїлю, незважаючи на шалену критику та стійкий антиукраїнський стереотип в єврейській національній свідомості, намагалися переконати ізраїльське суспільство в необхідності визнати митрополита Шептицького «праведником світу», — оці вісімнадцять, за Рахманним, втілюють людську гідність та заслуговують на українську вдячність10.
Юдейсько-українські паралелі, інколи дуже ризиковані з погляду канонічного християнства, зцементували, за Рахманним, філософсько-історичний фундамент українського національного відродження. В есеї «Християнська основа українського націоналізму» Рахманний писав:
«...Своїм учням-апостолам Він пояснював: «Я посланий тільки до загиблих овечок з Дому Iзраїля...». Коли ж Він в’їжджав у Єрусалим, напередодні Свята Пасхи, тоді його очі наповнювалися людськими сльозами жалю за своє рідне місто. У Своїй божеській візії Він бачив, як вороги облягли Єрусалим, здобули його, більшість мешканців вигубили, а решту прогнали на всі сторони світу. Так, Ісус Христос плакав над недолею юдейсько-їзраїльського Єрусалиму, а не над недолею Риму, Царгороду, Москви чи будь-якого іншого святого місця, яке мало, чи має прагнення бути «універсальним центром людства» і якоїсь понаднаціональної всесвітньої держави і віри...»11.
Таким чином, підкреслює Рахманний, саме юдейсько-ізраїльський патріотизм Ісуса переконливо свідчить, що «душу» треба класти «за друзів своїх», за свій власний народ, а не за всесвітнє царство загальнолюдського щастя. Вітхозавітні традиції в християнському мисленні — от чим має керуватися українська національна думка.
На широкому історичному тлі українсько-єврейське порозуміння почалося з франківського «Мойсея», написаного під впливом розмови Івана Франка з Теодором Герцлем, знаменитого лесіукраїнківського «І ти боролась, як Ізраїль...», відгукнулося в 1970-х — 1980-х роках у публікаціях «Сучасності» і табірних творах українських дисидентів, насамперед — у класичному есеї Євгена Сверстюка «Зерна українсько-єврейської солідарності», а після 1991 року набуло різноманітного інституціонального оформлення на постколоніальному українському просторі. Голос Рахманного не загубився серед багатьох, хто, попри державні заборони та національні забобони, відновлював українсько-єврейський діалог. Він був чи не першим, хто трансформував романтично забарвлений дует «двох» національних «самотностей» (метафору запропонували двоє канадійських вчених — Астер та Потічний12) у соціокультурний праксис. Своїм патетичним порівнянням він, здається, доводив, що єврейський національний досвід може і має стати парадигмою української національної розбудови.
Читачеві «Єгупця» пропонуються два есеї Рахманного з тритомного видання його творів «Україна атомного віку: есеї, статті. 1945—1986 (Торонто: Гомін України, 1987). Правопис оригиналу збережено.

Роман Рахманний

УКРАЇНЦІ ТА ІЗРАЇЛЬ:
37 РОКІВ ТОМУ І СЬОГОДНІ

Уступлення Менахема Беґіна1 з посту прем’єр-міністра Ізраїлю завершує важливий етап в історії відновлення, закріплення і стабілізації самостійної держави ізраїльського народу. Менахем Беґін заскочив усіх — поінформованих і слабоознайомлених із внутрішніми справами ізраїльтян, коли він 1977 року очолив коаліційний уряд. Адже після багатьох років перебування в тіні за правління своїх суперників — Бен Гуріона(2) та його наслідників — колишній революціонер став законним головою законного уряду своєї країни.
Життєпис Беґіна тепер доволі відомий мільйонам людей та й українцям у вільному світі. Але 37 років тому, коли десятки тисяч українських утікачів перебували в таборах для переміщених осіб у Німеччині й Австрії, мало хто з них знав про нього, хоча вже тоді він мав видне місце серед борців за визволення ізраїльського народу.
Та визвольна боротьба велася не так уже проти арабів, як проти британців, які в ім’я своїх реальних та уявних інтересів прагнули передати т. зв. Палестину у володіння арабів. І це всупереч своїм державним офіційним заявам про те, що Великобританія подбає про привернення жидам3 їхньої біблійної батьківщини.
Як це буває в інших поневолених народів, а в тому також і в українців, серед жидів виникли дві течії. Одна — леґалістська, під проводом Бен Ґуріона, який справу жидівської батьківщини ототожнював зі справою Великобританії та надіявся на «добру волю» британських політиків. Тим часом революціонери типу Аврагама Штерна4 і Менахема Бегіна вважали, що тільки активна боротьба проти окупантів може привести до визволення і встановлення власної самостійної держави ізраїльтян.
Саме завдяки цій безкомпромісовій боротьбі організації Ірґун Цвай Леумі під проводом М. Бегіна дійшло до створення Ізраїлю5. Британська окупаційна політика в Палестині скомпромітувала англійців, а британська громадськість врешті мала досить кривавих жертв за незрозумілі їй близькосхідні цілі такої політики. Лондон відкликав свої війська з Палестини, і тоді ізраїльтяни проголосили свою незалежну державу на території, що її відокремила для них комісія Об’єднаних Націй в надії, що араби й жиди «мирно співіснуватимуть». Одначе арабські країни розпочали наступ на Ізраїль, з нищівними наслідками для себе самих6. Ізраїль втримався при житті буквально власними силами. Зовнішня допомога була суттєва, але тільки у формі дипломатичного визнання — Америкою та Совєтським Союзом, за якими пішли інші держави.
Український визвольний рух завжди визнавав тезу про те, що кожний народ має право на свою власну самостійну народовладну державу. Того права не відмовлялося і жидам, хоча, перебуваючи під постійними ударами окупантів — совєторосіян і нацистських німців — українські патріоти в підпіллі не могли займатися близькосхідними питаннями. Все ж таки у вільніших умовах, після закінчення війни, рев. ОУН та УПА продовжували підтримувати цю саму тезу. А втім і вся вільна українська спільнота прихильно поставилася до визвольної боротьби жидів і до їхнього руху «повернення на землю своїх предків».
Натяком на цей підхід може послужити стаття, надрукована ще 8 грудня 1946 року в газеті Час (Фюрт-Нюренберг). Отже, 37 років тому, коли вигляди на ізраїльську самостійну державу здавалися майже ніякі, часопис українських націоналістів умістив статтю з викладом виникнення розвитку і структури жидівського підпілля на території Палестини, частково заселеної арабами й жидами та під англійською окупацією.
У статті виразно з’ясовано коляборантський характер політики легалістів з їхньою дивізією Гаґанаг, що час від часу спільно з англійськими окупаційними вояками влаштовувала «полювання» на членів групи А. Штерна та організації Ірґун7. Менахем Бегін до часу відступлення англійців мусів скриватися в підпільних помешканнях, де постійно йому загрожував арешт, якщо хтось із гаґанівців пізнав би його на вулиці, або знав би адресу його таємної квартири.
Сьогодні, 37 років після тих подій на території колишньої Палестини, варто нагадати нашій громаді продробицю про те, що вона своєчасно мала основну інформацію про становище в новоізраїльському суспільстві. А саме про три групи жидівських патріотів: про групу «легалістів» — себто Бен Гуріонових соціялістів і їхню збройну силу Гаґанаг, про Бегінових націоналістів-революціонерів під назвою Ірґун і про крайню групу Аврагама Штерна, до якої належав сучасний наслідник Бегіна, Їцак Шамір8. У згаданій статті підкреслено небезпечну можливість — виникнення громадянської війни між легалістами і революціонерами-самостійниками. Пізніші події, на світанні утворення Ізраїлю, підтвердили цей здогад. Тільки завдяки державницькому підходові Менахема Бегіна до визвольної справи ізраїльтянам пощастило уникнути збройної міжусобиці після того, як уряд Бен Ґуріона звелів відділам Гаґанаг артилерійським вогнем знищити корабель «Альталена» зі зброєю, призначеною для вояків Ірґуну.
Загальний висновок із статті був такий: «Визвольне змагання кожного народу є святе, бо кожному народові прислуговує право на незалежне вільне державне життя...»
Поряд із цим, у статті висловлено пересторогу в зв’язку з дволикою політикою Москви та її сателітів супроти визвольної боротьби ізраїльтян 1946 року. Вони — Совєтський Союз, Чехо-Словаччина і Польща — всіляко витискали жидів зі своїх територій і сприяли їхньому рухові повернення в Палестину, бо надіялися, що через своїх агентів вони створять пригожий ґрунт для комунізму в країнах Близького Сходу. Але після постання Ізраїлю режими Москви і її сателітів взялися всіляко переслідувати жидів — своїх громадян. Москва далі перешкоджає їхній еміграції та постійно підтримує арабські держави, що прагнуть знищити Ізраїль, як державу.
Українські патріоти-самостійники 37 років тому і сьогодні протиставляться принципово цій імперіяльній політиці Москви, бо далі вважають, що кожній національності під сонцем належиться право на вільне, суверенне життя по своїй волі на рідній землі.

Національна Трибуна, 11 грудня 1983


1Менахем Бегін (1913—1992) — до Другої світової війни командував Бейтаром в Польщі. З 1943 року — голова підпілля, що боролося проти британських колонізаторів Палестини, між 1979 та 1983 роками — прем’єр-міністр Iзраїлю.
2Бен Гуріон (1886—1973) — в 1906 р. організатор першої єврейської сільськогосподарської комуни та самооборони, в 1920-х рр. — фундатор Гістадруту, ізраїльського тред-юніону, з 1948 по 1953 рр. — прем’єр-міністр Ізраїлю.
3Великобританія подбає про привернення жидам — незважаючи на оголошену Британією Декларацію Бальфура (1917), в 1920—1940-х роках зовнішня політика Британії не сприяла декларованому бажанню утворити в Палестині «єврейського національного дому».
4Аврагам Штерн (1907-1942) — підпільник і поет, який боровся проти британської колоніяльної політики в Палестині. Був вбитий британським поліцейським в Тель-Авіві при загадкових обставинах.
5 Створення Iзраїлю — йдеться про Декларацію від 14 травня 1948 р.
6 Ніщивними наслідками для себе самих — йдеться про Війну за Незалежність (1947—1949), започатковану палестинськими арабами, які відмовились визнати рішення ООН про розділ Палестини на дві держави — єврейську та арабську.
7Iргун — єврейська підпільна організація, створена в 1931 р. (після арабських антиєврейських погромів) військовими, які не погодилися з пасивністю Хагани, армії оборони. З 1943 р. на чолі Iргун стояв Менахем Бегін.
8Їцхак Шамір (1915) — підпільник, активний член Лехи, заступник голови Моссаду, двічі прем’єр-міністр Iзраїля.


ДОЛЯ ЄРУСАЛИМУ — ДОЛЯ КИЄВА І ЛЬВОВА

Хтось може сказати: — Що, на ділі, єднає такі віддалені одне від одного міста, як Єрусалим і Київ чи Львів?... Але зіставлення цих трьох міст у цьому коментарі не випадкове і не тільки символічне. Йдеться бо про міста, що протягом віків були жертвами ворожих наїздів, об’єктами завойовування і предметом торгів між агресорами.
Єрусалим сьогодні становить головну тему в тривалих конфліктах між арабськими країнами та Ізраїлем. У серпні 1985 року папа Іван Павло викликав пожвавлення у таборах суперників за посідання Єрусалиму, коли він сказав, що Єрусалим повинен би бути «столицею трьох монотеїстичних релігій». Цим твердженням папа тільки нагадав думку своїх попередників на Апостольському Престолі, які схилялися до погляду, що Єрусалим повинен бути під «суверенністю ізраїльтян, палестинців або й інших відповідальних груп».
Так чи інакше, Єрусалим і вся територія по правому березі ріки Йордану становить найбільшу перешкоду на шляху до замирення на Близькому Сході, де ось уже кільканадцять років щоденно ведеться невиповіджена війна між арабами та ізраїльтянами1. Наші читачі можуть сказати: — Яке нам, українцям, до того діло? Нехай б’ються, бо палестинські араби мають право до своєї батьківщини і Єрусалиму, що є святим містом також для магометан...
На мою думку, справа Єрусалиму і т. зв. Йорданського правобережжя політично важлива справа для українців: від її вирішення залежатиме колись і вирішення приналежности Києва чи Львова — двох головних міст у віковому конфлікті українців з росіянами і поляками. Тому я вважаю, що Єрусалим і Йорданське правобережжя повинні становити невід’ємну частину ізраїльської держави2. Адже Єрусалим був столицею Ізраїля з часів короля Давида, потім був столицею Юдейського королівства, на території, що її тепер фальшиво називають «правобережжям Йордану».
А королівство Йордану — це штучно створена держава, що до 1948 року звалася Трансйордан. В тому році король Абдулла, васал Англії, англійськими танками завоював Старий Єрусалим, колишню Юдею і Самарію, включив ці землі у своє королівство і перезвав його на Йордан3. У шестиденній війні 1967 року Ізраїльтяни здобули Старий Єрусалим з околицею та відтиснули йорданців поза ріку Йордан. Таким чином відновлено справжню ізраїльську державу з Єрусалимом, як столицею. Що в її межах залишилася велика меншість арабського роду, то це не має значення, бо всі вони є нащадки тільки завойовників біблійної ізраїльської країни, так як польська меншість була чужим елементом у Галичині й на Волині.
Але, як відомо, всі великодержави, які самовільно окупували різні чужі території та поділилися ними на всіх континентах, далі намагаються втримати фікцію т.зв. легітимності раз усталених держав і їхніх кордонів, без уваги на прагнення населення, яке там жило споконвіку.
Ось так Польща постійно виховувала своїх громадян у переконанні, що «правобережна Україна» по Дніпро — це давня польська територія. Потім, під тиском обставин, це твердження обмежилося Галичиною, яку польські імперіялісти назвали «східньою Малопольщею». Тепер вони далі цупко в своїх кордонах тримають споконвічні українські землі — Підляшшя, Холмщину, Перемищину і Лемківщину, звідки насильно виселили українців саме 1947 року4.
Подібно діяла і діє Росія. Її претензії до Києва обґрунтовуються ніби традиціями єдиної великодержави «трьох Русей» за Володимира Великого. Розширювання московської імперії проводилося за кошти України на спілку з Польщею: т.зв. Лівобережжя Москва забрала собі, а т.зв. Правобережжя — Польща. На переговорах у Ризі 1921 року, совєтська делегація, з особистого доручення Леніна, готова була віддати полякам не тільки Львів, але й частину правобережної України. Після другої світової війни Москва віддала Польщі Перемишль, що в 1939-1941 pp. належав до т.зв. Української ССР. Все це в ім’я т.зв. легітимності та «історичного принципу» — завоювання і задавненого посідання окупованої території.
Держави Заходу так само цинічно підходять до цієї справи із т.зв. принципу юридичного визнання даних держав-окупантів. Тому української державности з 1917-1923 років західні держави також не визнають і навіть уродженців Української Народньої Республіки 1918-1919 років вважають уродженцями... Совєтського Союзу, який тоді ще не існував! Отже, проблема т.зв. «правобережної України» з Києвом і Львовом зовсім нагадує проблему т.зв. правобережжя Йордану з Єрусалимом.
Але без Єрусалиму та історичної Юдеї ізраїльська держава втратила б духовно-культурний і політично-традиційний характер, втратила б ідею, що порушила мільйони євреїв з діяспори перетворитися в новочасну ізраїльську націю та відродити свою давню мову в новому оформленні. Претензії палестинців до Єрусалиму та Юдеї нагадують нам претензії нащадків польських колоністів у Галичині й на Волині та росіян-імігрантів по всій Україні, які вважають дані українські землі «відвічно своїми» тільки тому, що їхні предки чи й сучасники насильно зброєю відвоювали їх в місцевого українського населення.
Тому обережно з висловлюванням своєї прихильности до арабсько-палестинської справи. Бо йдеться не тільки про т.зв. об’єктивне вирішування складної проблеми, але й про можливий прецеденс дипломатично-юридичного характеру. Якщо ізраїльтяни не мають права до Єрусалиму тільки тому, що араби колись завоювали їхню предківську територію, то українці ледве чи можуть успішно переконувати світ про своє право до своїх історичних земель, завойовуваних поляками, москалями, румунами й угорцями. Принцип самовизначення кожного народу на своїй історичній території та в духовно-культурному зв’язку з предківською столицею треба застосовувати однаково до всіх національностей на кожному континенті та без уваги на всякі домовлення між великодержавами, що й самі мають традицію загарбництва й імперіялізму.

Національна Трибуна, 1 грудня 1985


Создан 24 сен 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником